З передмови наукового редактора:
Протягом останніх двадцяти років в українській історіографії відбуваються зміни, що засвідчують, хоча й повільне, але неухильне засвоєння нею надбань сучасної гуманітаристики. Щоправда, цей поступ відбувається доволі болісно й, очевидно, не так швидко, як це бачилось на початку 1990-х років. Як не прикро констатувати, але твердження, що «українська історична наука останнім часом розвивається в руслі відповідних європейських і світових тенденцій» звучить, на мою думку, аж надто оптимістично. Особливо в ситуації коли, за влучним спостереженням Володимира Склокіна, значна частина українських істориків «пишуть свої праці так, ніби західної гуманітаристики з її дискусіями та теоріями в принципі не існує». Ситуація ускладнюється тим, що в Україні не відбулося докорінних змін у системі професійної підготовки істориків. Хоча з іншого боку утворюються паралельні інтелектуальні простори, в межах яких відбувається засвоєння сучасних ідей . Тому можемо зазначити, що сучасна українська історична наука, нехай із запізненням, але намагається реагувати на світові тенденції і з кожним роком ця реакція стає дедалі жвавішою.
